УКРАЇНСЬКА МОВА – СЕРЦЕ НАЦІЇ, ЩО Б’ЄТЬСЯ КРІЗЬ ВІКИ

21 лютого світ відзначає Міжнародний день рідної мови. Але для нас, українців, це не просто дата в календарі. Це нагадування. Нагадування про те, що наша мова – це наша зброя, наша гордість, наша свобода. 

Українська мова – це Україна. Це наша ідентичність, наш генетичний код, що передається з покоління в покоління. Це слово, народжене у піснях кобзарів, що звучало в листах Олени Теліги, горіло у рядках Василя Стуса, виживало в підпіллі разом із шістдесятниками, і сьогодні звучить в окопах, де наші воїни боронять не лише землю, а й право називати речі своїми іменами. 

За українську мову вмирали. Її забороняли, спотворювали, висміювали, витравлювали з книг, шкіл, університетів, з вуст батьків і дітей. Московська імперія – байдуже, чи царська, чи радянська, чи путінська – століттями намагалася знищити українську, бо добре розуміла: доки живе мова – живе народ. 

Нам казали, що української мови не існує. Що вона – «вигадка», «діалект», «суржик». Але хіба вигадка може жити тисячоліття? Наша мова звучала ще тоді, коли Московії не було навіть на мапі. Вона народжувалася в «Слові о полку Ігоревім», квітла у Лаврських літописах, кликала до боротьби в універсалах Богдана Хмельницького, розливалася дзвінкою піснею серед сивих Карпат і безкраїх степів. 

Сьогодні ми виборюємо не лише території, а й нашу культуру, нашу історію, нашу мову. І кожне українське слово, сказане вдома, на роботі, у магазині, в інтернеті – це ще одна куля в серце імперії, яка мріє нас знищити. 

Тож бережімо нашу мову, говорімо нею, пишімо нею, думаймо нею. Вона – наша броня. Вона – наша пам’ять. Вона – наше майбутнє. 

З Міжнародним днем рідної мови, українці!